На абонементі головної бібліотеки створено виставку-розповідь “Класики української літератури 18-19 ст. та їх видатні твори”.
Українська література 18-19століть – це доба зародження нової літератури ,переходу до живої народної мови та утвердження національної ідентичності і завдяки творчості Г. Сковороди, І. Котляревського та Т. Шевченка. Цей період пройшов шлях від бароко й філосовських роздумів до класицизму, романтизму та критичного реалізму.
Кінець 18-початок 19 століття (Доба класицизму). Основою писемності стала жива розмовна мова простого народу,замість староукраїнської книжної чи книжної церковнослов’янської. І.Котляревський написав поему “Енеїда”(1798) – першій твір народною мовою, а також п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник”, започаткувавши нову українську драматургію. І. Квітка-Основ’яненко вважається основоположником художньої прози, автором повісті “Маруся” та сатиричної комедії “Конотопська відьма”.
Перша половина 19 століття (Романтизм і народження Кобзаря). Письменники активно використовували народні пісні, перекази та міфи. Яскравими представниками цього часу були Є.Гребінка та П. Гулак-Артемовський. Тарас Шевченко видав збірку “Кобзар”(1840), яка докорінно змінила долю українського слова,піднесла національну свідомість і сформувала філософський стержень нації. П. Куліш ,створив першу українську романтичну прозу та написав перший історичний роман “Чорна рада”.
Друга половина 19 століття (реалізм та демократизація). Заборони українського слова(Валуєвський циркуляр 1863 року, Єльський указ 1876 року) гальмували розвиток, але рух не зупинявся. М. Вовчок, написала збірку ” Народні оповідання” та гостросоціальну повість “Інститутка “. І. Нечуй-Левицький та П. Мирний, змалювали широку панораму народного життя і психологію українців у творах “Кайдашева сім’я” та “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. І. Франко та Л. Українка, потужно розширили рамки українського письменства, поєднавши національні теми з європейськими ідеями.
