05 квітня 2026 року у Первомайській громаді відбулася зворушлива та глибоко символічна хода пам’яті на вшанування українських військовополонених та зниклих безвісти.
За дорученням міського голови Олега Демченка до заходу долучилися заступники міського голови Дмитро Малішевський, Володимир Рябченко, Тимур Глушко, представники виконавчих органів міської ради, депутати, родини безвісти зниклих, полонених і загиблих Захисників і Захисниць, ветерани, волонтери, молодь, громадські організації та небайдужі мешканці громади.
Цього дня місто ніби затамувало подих. Люди з державними прапорами та портретами рідних і близьких пройшли центральними вулицями, утворивши живий ланцюг пам’яті, болю та вдячності. У цьому мовчазному русі відчувалася єдність — глибока, щира, справжня. До колони приєднувалися перехожі, не стримуючи емоцій. Водії зупиняли транспорт, виходили з автомобілів і схиляли голови, віддаючи шану тим, хто віддав найдорожче — своє життя — за право України бути вільною та незалежною.
Хода завершилася біля будівлі міськвиконкому, де рівно о 9:00 уся громада разом із усією країною долучилася до загальнонаціональної хвилини мовчання. У цю пронизливу, сповнену болю і світлої пам’яті мить кожен подумки звертався до тих, хто не повернувся з війни, хто навіки залишився у строю Небесного війська. Тиша була гучнішою за будь-які слова — вона говорила серцем.
Після цього учасники заходу поклали квіти у сквері «Героїв Небесної Сотні» та біля дошки пам’яті «Героям слава». Схилені голови, сльози на очах, тремтячі руки з квітами — усе це стало мовчазним свідченням невимовного болю втрат і безмежної вдячності.
Ця хода — не просто подія. Це жива пам’ять, що проходить крізь серце кожного. Це нагадування про ціну свободи, про тих, кого чекають і не дочекаються, і про тих, хто назавжди залишився в нашій пам’яті. Це біль, що об’єднує, і сила, яка не дозволяє забути.
Пам’ятаємо. Чекаємо. Боремося.
