«Він жив надзвичайно гідно
у не дуже достойні часи!»
Чарівник слова… Микола Вінграновський… 26 травня виповнюєсться 21-ша річниця як у засвітах душа видатного українського письменника-шістдесятника, актора та кінорежисера, поета – Миколи Степановича Вінграновського.Видатна постать на небосхилі творчої України… Поет у всьому. А щоб краще пізнати поета, радив мудрий Гете, треба піти в його країну… Поетова країна…Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формувала основу його духу. Це і доба, що дала масштаб і настроєність цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба:батько і мати, кревні й сусіди, друзі і ровесники…Це народ. Це великі книги і великі імена, до яких тягнувся…Земля…Первомайщина, південь України, де стрічаються дві безмежності – небо і степ. Степова річка Кодима, молодша посестра Бугу і Дніпра, в якій відчуття козацького Причорномор’я… Зворушливий світ чебрецю і полину, сонячних ранків і теплих дощів, золотих хлібів і манливих підземних скарбів… У прадавні часи на наших землях жили, витісняючи один одного, десятки войовничих племен. Жили, аж поки не заселив цю землю наш народ, скропивши її потом і кров’ю…Час… Рік народження 1936… Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух причетності до творіння історії, почуття відповідальності за долю свог народу…Отже, народ…Тодішнє покоління було органічно до нього причетне…Вони бачили своїх матерів і сестер, які залишившись самі, не лише годували, а і осінили майбутнє країни в дітях своїх… Батьки і брати, які сміливо і мужньо боролись на фронтах, а повернувшись, хоча і не всі, далеко не всі, зранені і скалічені ставали до верстатів, відбудовували країну з руїн… Як вони та їхні ровесники вчились в перервах між прополюванням буряків та роботою по господарству, читали при каганці, писали між рядками старих вцілілих книжок, а проте мріяли стати льотчиками, моряками, вчителями, дипломатами, артистами, поетами… І ставали, неодмінно ставали.. І не лише професіоналами, а й справжніми людьми…Люди, народ, доба, Україна – ось голосна мова нашого Миколи… Його творила Україна, його створив народ…
…як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
Ще від часу виходу у світ першодруків література відігравала значну роль в житті людей. Книга була «джерелом знань», «інформаційним вісником», голосом історії», а творці цих книг беззаперечними авторитетами в системі цінностей цивілізацій. Однак, йшли роки, спливали століття – значення книги змінювалось, як і її зовнішній вигляд. Незмінним залишається лише одне – життя її чи повне забуття. Ще від часу виходу у світ першодруків література відігравала значну роль в житті людей. Книга була «джерелом знань», «інформаційним вісником», голосом історії», а творці цих книг беззаперечними авторитетами в системі цінностей цивілізацій. Однак, йшли роки, спливали століття – значення книги змінювалось, як і її зовнішній вигляд. Незмінним залишається лише одне – життя її чи повне забуття. Чи існує «життя після життя» літератури і літераторів? Я думаю, що так. Про це свідчить жива творчість народного поета Миколи Вінграновського. Про це свідчить пам’ятник над Россю, поставлений простими людьми, тими, з ким він спілкувався, відпочиваючи у «глибині дощів», сіножатей і туманів біля села Яблунівки. Щороку, в травневі дні, сюди з’їжджаються люди з багатьох куточків України. Це ті люди, яким пам’ять про нього і причетність до неї так необхідні. Притишена Рось, вірші поета, прим’ята при казанкові з юшкою трава… Щорічні «Вінграновські читання»… Чи ж це не «життя після життя»?
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.
І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.
Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!
