13 грудня хрестияни східного обряду відзначають день пам’яті апостола Андрія Первозванного.
Первозваним його назвали через подію описану у святому писанні: Андрій разом із братом Петром ловили рибу на Галілейському озері, коли Ісус Христос покликав їх за собою. Андрій був першим покликаним. Також його вважають першим благовісником Євангелія Христового на землях України. Коли після зішестя Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія, тобто землі сучасної України. За легендою, Апостол поставив на схилах Славутича хрест і сказав: ”На цих горах засяє благодать Божа і буде велике місто, і Бог збудує багато церков”.
Після проповідування у Скіфії Андрій відправився до Греції, щоб далі проповідувати християнство на сході Римської імперії. Але через сильні гоніння на хрестиян був схоплений. Вірний своєму імені, що грецькою означає «мужність», Андрій прийняв муки ради Христа. У місті Патри він був розіп’ятий при римському імператорі Нероні у 77 році на Х-подібному хресті.
На Київському соборі у 1621 році затвердилося апостольське походження християнства на українських землях. У соборній постанові сказано:
«Святий Апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол.»
У цей день не рекомендується шити, ткати, прясти, займатися різним рукоділлям, щоб не накликати біду. Бажано також не влаштовувати гучних гулянь з алкоголем. І хоча в цей день часто проводять ворожіння, церква категорично заперечує будь-яке передбачення долі. На Андрія необхідно давати милостиню, ділитись із ближнім. Після обіду цього дня потрібно зустрічатися з друзями.
Так повелося ще з давніх часів, що на Україні напередодні Андрієвого дня молодь збиралася на вечорниці. Дівчата готували калач із діркою посередині. Називався він калитою на Київщині й Житомирщині, на Поділлі – балою, на півдні України – малаєм або просто коржем. Тісто на калиту замішували при повному мовчанні, непочатою водою, принесеною з трьох, семи або дев’яти криниць. На Поліссі корж робили на сироватці, додавали меду і пекли “на твердо”, щоб його було важко кусати. На Одещині робили пухким, на дріжджах, у вигляді калача. На рівненському і київському Поліссі до 50-х років ХХ століття випікали калиту за давньою традицією на капустяних листках. Прикрашали калиною, сухоцвітами, цукерками, родзинками, горіхами, маком.
Калиту на червоній шворці перекидали через сволок чи привішували до гвіздка. Українці Задунав’я прив’язували в пройомі дверей. А хлопець на мітлі повинен був відкусити шматочок.Дослідники припускають, що так в давнину наші предки розігрували міф про помираюче й воскресаюче сонячне божество. Адже розвага відбувається саме в час найдовших ночей і найкоротших днів. Вважалося, у цей час Сонце вмирає, його з’їдає страшний звір і смертельний холод загрожує всьому живому на Землі. Веселощі та сміх учасників гри мали захистити людину й усю природу від холоду й смерті. Радісному сміху приписували надзвичайну оберегову та життєдайну силу. По закінченню забави дівчата пригощали варениками з різними начинками: картоплі, капусти, грибів, гречки зі засмажкою, квасолі й бобу. Кожна дівчина примічала: який хлопець візьме приготовлений нею вареник, той і є її суджений. А залицяльнику, який був їй не до вподоби, підкладала вареник із клоччям, сміттям або сіллю. В один вареник клали копійку. Вважалося, тому, хто його дістав, в усьому щаститиме протягом року.
Час напередодні зимового сонцестояння вважався чарівним. Можна було передбачити своє майбутнє. Дівчата варили в новому горщику кашу, опівночі виходили до воріт і голосно кликали: “Доля, го-о-о-в! Озовися!”. За звуками, що лунали на вулиці, намагалися передбачити своє майбутнє. Кидали чобіт через хату й дивились: куди впав носком, в ту сторону й заміж піде. Питали у перехожих чоловіків ім’я й вірили, що так зватиметься суджений. Біля криниці по снігу сіяли льоном, коноплями або маком і примовляли: “Андрію, Андрію, я на тебе мак сію, дай знати з ким буду під вінцем стояти”. Вважалося, що суджений обов’язково присниться цієї ночі. А ще під подушку клали замок із ключем і у сні майбутній чоловік мав його відкрити. Або робили з вишневих гілочок місточок: хто у сні переведе через нього, з тим будеш вік жити.
Хлопцям у цю ніч дозволяли бешкетувати й розігрувати односельців. Вони робили попелом по снігу доріжки від хати дівчини до хати того хлопця, якому вона симпатизувала. У господі, де були дівчата на виданні, парубки знімали ворота і заносили їх за село. Або зав’язували мотузками двері, закривали склом димарі, затягували на дахи хат або хлівів вози чи сани, перегороджували вулицю.
Весь цей хаос супроводжувався жартами, сміхом, веселощами. Дорослі не сварилися, ставилися до таких жартів поблажливо, згадували свою молодість, адже це був єдиний день протягом року, коли дозволялися подібні витівки. Андріївські розваги й нині залишаються улюбленою забавою української молоді.
