Сьогодні 14 травня 2021 року Україна вперше відзначатиме пам’ятну дату “День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни”.
Памятаймо! Нехай Праведники України завжди будуть прикладом великого серця, турботи, людяності та безмежної любові до ближнього.
Праведники:
Фудар Анна
Капіца Андрій
Моргунов Іван
Поліщук Маруся
Врятовані:
Нісим Гординський
Андрій Капіца, росіянин за національністю, і українець Іван Моргунов були молодшими офіцерами Радянської Армії. З ними служив їх друг еврей Нісим Гординський.
У травні 1942 року троє друзів потрапили в німецький полон. Їх помістили в табір для військовополонених, розташований в Харкові. Одного разу, під час огляду, євреям і комуністам було наказано зробити крок вперед. До свого здивування, Гординський відчув, що його друзі, які стоять по обидва боки від нього, не дають йому зрушити з місця. За порадою своїх друзів, Гординський заявив, що він – татарин. Однак незабаром один з солдатів, що служив з ним, впізнав його, і тільки завдяки кмітливості Моргунова, вдалося приховати справжнє походження Нісіма. Незабаром Гординський і його друзі були переведені в інший табір для військовополонених, розташований в Новочеркаську, Ростовської області, на території Росії. Їм вдалося втекти з цього табору, а підпільники забезпечили їх одягом і новими документами. Городницькому вдалося знайти притулок в будинку Марусі Поліщук, мешканки Новочеркаська. Він ховався у неї протягом місяця, поки одного разу її не попередили про донос. Маруся відправила Нісіма до своєї сестри в село, але там його видав староста, в результаті чого його заарештували. Завдяки документам на татарське ім’я, Гординський небув відзначений як єврей, проте він все ж вважався втікачем та військовополоненим. Його посадили до тюрми, спочатку в місті Таганрог, а потім в Первомайськ, Одеської області (нині Миколаївської області).
У жовтні 1943 року Гординський знову втік, на цей раз з групою інших ув’язнених. Його погодилася заховати жителька Первомайська Анна Фудар, чоловік і свекор якої були членами підпілля. Фудар сховала Городинського в потайний ямі, спеціально для цього виритої в підлозі будинку. Там він переховувався аж до березня 1944 року, коли ці території були звільнені. Після війни Гординський дізнався, що його друзі Капіца і Моргунов також змогли втекти з полону, вижили в окупації та після звільнення повернулися на службу в армію. Вони обидва загинули при форсуванні річки Дніпро.
Гординський підтримував стосунки з Анною Фудар, поки в 1970-их не іммігрував до Ізраїлю.
7 червня 1984 року Яд Вашем удостоїв Андрія Капицю, Івана Моргунова, Марусю Поліщук і Анну Фудар почесним званням «Праведник народів світу».
Праведники:
Ткачук Василь Дементьйович, Ткачук Марфа Тимофіївна, Затворницька (до заміжжя Ткачук) Анна Василівна, Шевчук (до заміжжя Ткачук) Христина Василівна
Врятовані:
Могилевский Юрій
Крейчман Ольга
Крейчман Михайло
Шмилюк Рая
Шмилюк Роза
Василь Ткачук, його дружина Марфа і їхня дочка Христина жили в с. Луканівка Одеської області (нині Кривоозерського району Миколаївської області). У серпні 1941 р німці окупували цю територію і згодом передали її до складу румунської окупаційної зони. У жовтні того ж року в двері будинку сім’ї Ткачук постукав єврейський хлопчик. Хлопчика звали Юрій Могилевський з Первомайська, йому було дев’ять років. Він вже кілька днів ховався в полі біля села, харчувався тим, що у ночі приносили йому селяни.
Сім’я Ткачуків прихистила хлопчика в своєму будинку, і з того дня він став членом їх сім’ї. Спочатку вони переховували у коморі та на горищі свого будинку, в будинок він заходив лише вночі. Незабаром Юрій захворів на тиф. Хвороба проходила дуже важко, але, не дивлячись на відсутність ліків, він поправився. Юрій зміг впоратися з хворобою тільки завдяки турботі Ткачуків, які робили все можливе, щоб виходити хлопчика. Поки Юрій хворів, його переселили до Анни Затворницької, заміжній дочки Ткачуків. Одужавши, він повернувся до подружжя Ткачуків, яких вважав своїми прийомними батьками. Юрій Могилевський продовжив жити в родині Ткачуків і після звільнення в березні 1944 року. Йти йомуне було куди — його будинок в Первомайську був зруйнований, а батьки і інші родичі загинули ще у 1941 році. Юрій прожив у Ткачуків аж до 1948 року. У 1990-х роках він іммігрував до Ізраїлю. Увесь цей час він підтримував відношення зі своїми рятівниками Василем, Марфою, Ганною і Христиною Ткачуками.
Під час війни сім’я Ткачуків, також надавала тимчасовий притулок Ользі Крейчман і її синові Михайлу, а також сестрам Розі і Раї Шмілюк.
29 вересня 1994 року музей-архів Яд Вашем удостоїв Василя і Марфу Ткачук та їх дочок Христину Ткачук і Анну Затворницьку (Ткачук) почесним званням «Праведник народів світу».
Праведники:
Губарева (до заміжжя Лясковська) Клавдія Федорівна
Врятовані:
Блейз Яків Харитонович
Клавдія Лясковська (в заміжжі Губарєва) жила із мамою та бабусею в місті Первомайську Одеської (нині Миколаївської) області по вулиці Халтуріна. Сестра її мами, Клавдія Порфирівна, в 1930 році вийшла заміж за єврея Якова Блейз і виїхала з ним до Одеси. 3 серпня 1941 року німецькі війська і війська їх союзників окупували Первомайськ. Лівобережна частина Первомайська (Ольвіополь і Богопіль) увійшли до складу Миколаївського генерального округу «Райхскомісаріат Україна», правобережна частина міста (Голта), а також правобережна частина Первомайського району румунським окупаційним режимом були об’єднані в Голтянській повіт губернаторства Трансністрія. З приходом окупантів Клавдія, якій на той момент виповнилося 17 років, як і інші юнаки та дівчата Первомайська, в школу вже не ходила, а працювала на сільськогосподарських роботах. У 18 років Клавдія вийшла заміж і народила близнюків, що допомогло їй уникнути вивезення до Німеччини. У Первомайську окупаційна влада виявляла, де проживають євреї. Їм прикріпляли на одяг розпізнавальний знак – емблему «Зірка Давида». Цих нещасних людей запрягали у вози замість коней. На цих візках в бочках возили воду для потреб німецкіх солдатів. Через деякий час їх зібрали і повели на розстріл в Козорізовий Яр. Козорізовий Яр знаходився через річку від будинку, де проживала Клавдія. Вона бачила, як людей роздягали і розстрілювали.
У 30 км від м Первомайська знаходиться село Богданівка Доманівського району Одеської області (нині Миколаївської), де розстрілювали євреїв, депортованих з м. Одеси. Серед них був і родич Клавдії — її дядько Яків Харитонович Блейз. Він дивом врятувався під час розстрілу. Яків був поранений. Дочекавшись ночі, він вибрався з яру, де пролежав серед розстріляних цілий день, пешки відправився в місто Первомайськ, дістався до будинку Лясковської. Бабуся Клавдії, Тетяна Федорівна, сховала Якова на горищі. Це було дуже небезпечно, тому що в їхньому будинку проживали троє німців. Так всією сім’єю переховували Якова Блейза два роки. Під страхом смерті жінки носили йому їжу, коли німці йшли на службу. Рятівниці розуміли: якщо німці узнають, що вони вкривають в своєму будинку єврея, їх очікує розстріл.
У лютому 1942 р Клавдія з двоюрідною сестрою Тамарою Анатолівною Ткачук на прохання Якова вирушили пішки до Одеси, щоб повідомити його дружині, що він живий і ховається в Первомайську. Зима була холодна, мороз доходив до 30-40 градусів. До Одеси добиралися п’ять діб. У селах просилися на нічліг до селян. Пускали їх не всі, бували випадки, коли дівчатам відмовляли. Клавдія Порфиріївна Блейз дуже зраділа звістці, що її чоловік живий. Коли Клавдія з Тамарою разом зі своєю тіткою Клавдією поверталися назад, в одному селі вони стали свідками каральної акції проти євреїв, депортованих з м. Одеси. У цьому селі була зруйнована двоповерхова школа, в яку в сорокаградусний мороз поліцаї зігнали дуже багато євреїв. Вночі велика частина людей замерзла. На ранок поліцаї наказали живим людям витягувати і складати замерзлих в купи, потім облили керосином і живих і мертвих, потім усії спалили.
22 березня 1944 року в Первомайськ увійшла Радянська Армія. Молодого чоловіка Клавдії і її родича Якова Блейза відправили на фронт в район міста Кишинева. У першому ж бою чоловік Клавдії загинув, а Яків був важко поранений та відправлений до госпіталю у Первомайськ. Тут він прожив ще 2 роки і поїхав до Одеси, де працював в морському порті.
У 1957 році Яків Харитонович помер від інфаркту. Клавдія Федорівна Губарєва переїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю.
