Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки – вірші. Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани . Крізь мури в’язниць, по тернах лихоліть – ідуть, ідуть по етапу століть…
19 березня 91 річницю від дня народження відзначила Ліна Костенко – письменниця, чиє гостре перо заворожує українців своєю правдивістю та патріотизмом. Ліна Костенко… Її біографія обов’язкова для прочитання кожному свідомому українцю. Своїм життям та творчістю геніальна письменниця заслужила титул сумління нашої нації. Вона не скорилася, коли радянська цензура заборонила друкувати її твори, вона не мовчала в складні для України часи.
Ліна Василівна Костенко народилася у сім’ї вчителі 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій “Проміння землі”. Друга збірка “Вітрила” вийшла в 1958 році, за нею – збірка “Мандрівки серця” (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. “Зоряний інтеграл” 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала “в шухляду” та стала однією з ключоваих фігур покоління українських шістдесятників.
За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і “Берестечко”, і “Маруся Чурай”, і поезії, що згодом ввійшли до збірок “Над берегами вічної ріки” та “Неповторність”. Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів “Над берегами вічної ріки”, а 1979-го — історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.
Після книги італійською “Інкрустації” (1994) та “Берестачка” (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору України. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.
А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір “Записки українського самашедшого”, що викликав великий ажіотаж. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману, але 9 лютого вона перервала свій тур через особисту образу.
Крайня книги Ліни Костенко з’явилася в лютому 2011 року – до поетичної збірки “Річка Геракліта”ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалася, що практично написала роман-продовження “Записок” від імені жінки. Поки що невідомо, коли чекати нових творів письменниці.
Кажуть,.кожен проходить у житті чотири броди: блакитний, як світанок — дитинство; як сон — хмільний брід любові, брід праці і житейських турбот; брід онуків і прощання… Від того, як людина переправляється через ці броди, стає зрозуміло, чого вона варта. Ще не всі броди перейшла вона в житі в житті.
Твори Ліни Костенко – це завжди дуже влучні та важливі слова, які потрібні кожній людині. Її вислови надихають, заряджають енергією, дарують відчуття потрібності та прокладають стежку до правильних вчинків.
Ліна Костенко – перлина сучасної української літератури. Її слова глибоко актуальні. Уже багато років вона залишається справжнім борцем з неправдою, показовістю, пристосуванством, а зброя її – твори – вміють зачепити, змусити думати та діяти.
Серед значної кількості недосліджених тем залишається провінційний літературний процес і творчість його представників, а ще в більшій мірі, представниць. Ім’я письменниці Валерії Джулай маловідоме широкому загалу, як і її доробок, що розпорошений на шпальтах газет, сторінках журналів, у поетичних збірках, папірцях-рукописах, які зберігаються у приватних архівах.
Валерія Джулай народилася 19 березня 1915 р. у Тифлісі в родині Феофана Петровича та Зінаїди Костянтинівни Джулаїв. Батько був родом із с. Гаївки на Херсонщині (за іншими даними, с. Гаївка Одеської обл.). Джулаї належали до заможного селянства, однак після подій 1905-го р. переїхали на Кавказ.
Середовище, в якому зростала Валерія Джулай, сприяло формуванню її багатогранності і обдарованості. Вона грала на фортепіано, співала, складала вірші, любила спорт, чудово плавала, була організатором художньої самодіяльності. У 1935 р., після закінчення відділення мови та літератури Миколаївського педагогічного інституту, вчителювала у Снігурівці.
За свою проукраїнську позицію Валерія Джулай пройшла табори Воркути й Північного Уралу. У Потьмі її взяли в табірний театр, за блискуче виконання ролі Наталки Полтавки співтабірники звали її «Чайкою». Навіть в мордовських таборах вона залишалася творчою, духовно багатою особистістю, брала участь у гуртках художньої самодіяльності. Є спогади: «Навесні 1951 року був концерт на замовлення табірного начальства. Тематика концертів і навіть невеликих п’єс чи оперет, як правило, була російською. Але тоді поставили уривок із «Запорожця за Дунаєм» – арію Андрія та Оксани. Арію Оксани виконувала Валерія».
Після смерті Сталіна Джулай амністували. Звільнившись, вона поїхала в Караганду, до рідного брата. Згодом осіла в Теміртау, яке називали Казахською Магніткою, місті металургів, що стало осередком проживання українців, казахів, татар, білорусів, башкирів, чеченців, молдован, узбеків, ромів. Представники усіх народів несли свої традиції, звичаї, мову, культуру, ментальність.
На початку 70-х років Валерія Джулай із племінницею переїхала до Первомайська на постійне місце проживання. . Вона познайомилася із багатьма місцевими поетами, стала членом літоб’єднання. Поетеса Галина Педченко залишила такі спогади: «Наше знайомство відбулося в редакції «Прибузького комунару», Валерія щойно приїхала з Караганди. Майже всі ми писали російські вірші, й раптом зазвучали поезії про наші рідні місця чудовою українською мовою. Враження було особливе».
Творчість Валерії Джулай є різножанровою, водночас, всі її ліричні герої мудрі і виважені. Вони гуманні, стримані, вміють поважати людську пам’ять, почуття. Герої схильні до переживань, міркувань, емоцій. Персонажі сприймають життєві втрати смиренно і достойно. Вони не звинувачують, не засуджують, не прагнуть бунту, помсти. Їхня печаль велична, ностальгія чуттєва, кохання щире, співчуття безмежне, любов безкорислива.
Прекрасною є і пейзажна лірика, часто природа – віддзеркалення емоційного стану поетичного героя, іноді почуття ліричного персонажу навіяні станом природи. Людина і природа є одним цілим у часі і в просторі, їхні стани переплітаються і створюють єдиний світ.
«Хлопчик з тополиного хутора» (1980), «Триногий» (1980), «Монолог дільничного лікаря» (1980), «Баба Ганя» (1980), «Ой, летіли дикі гуси» (1981), «Осіння акварель» (1981), «Незабутні» (1981), «Сила натхнення» (до 30-річчя літоб’єднання) (1981), «А в нашому дворі…» (1982), «Великому поету» (1982), «И ни одна в кудрях моих еще сединка не белела» (1982), «Буран» (1982), «Дума про сонце» (1983), «Гімн Весни» (1983), «Данка» (1983), «На первый день весны» (1984).
Багато творів залишилися неопублікованими, деякі твори зберігаються у фондах краєзнавчого музею, інші – у приватних архівах, щось із часом було загублено і втрачено.
Вона любила життя, а її творчість допомагала долати хвороби. Ось такою – життєрадісною, усміхненою й залишиться Валерія Феофанівна Джулай у наших серцях.
Померла мисткиня у 1984 році,похована у Первомайську на кладовищі в бік Кінецьполя. На пам’ятнику під портретом напис: «У віршах своїх ти пам’ять про себе залишила народу».
Обдарованість Валерії Джулай була багатогранною, вона мала талант до літератури, музики, співу, театральної гри. Її культурне просвітництво не мало меж. Ані репресії проти близьких, ані власний арешт та перебування у таборах Воркути і Північного Уралу не позбавили її бажання творити, пробуджувати в людях найкращі емоції, почуття, думки.
