Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень.
Так писала в одному із своїх віршів геніальна дочка українського народу – Леся Українка. Історія її життя могла б стати основою величезної драми, але стала на службі найсвітлішої поезії, зоря якої яскраво пломеніє на літературному небосхилі вже 150 років. Окраса і гордість української нації, одна з фундаторів новітньої української літератури. Вона давно посіла чільне місце в світовій літературі, стала народною в найширшому розумінні цього слова. Ніхто не будив у людини почуття власної гідності з такою гостротою й ніхто не кликав до бою в оборону своєї свободи так, як вона: «Я честь віддам титану Прометею, Що не творив своїх людей рабами».
Опір, який Леся Українка чинила всьому, що робить людину рабом, був співмірний з її талантом. Вихована в дусі кращих європейських літературних традицій, одночасно просякнута національним духом, вона своїми творами і сьогодні залишається сучасною. Її поезія спонукає до вершинної досконалості, до справедливості й добра. Тож не дивно, що читачі й сьогодні можуть тамувати спрагу з джерел Лесиної поезії.
Людмила Волох
