25 грудня 1979 року почалася одна з найбезглуздіших і нелогічних воєн в сучасній історії – війна СРСР з Афганістаном, яка закінчилася ганьбою і стала однією з причин розвалу Радянського Союзу.
Рівно 40 років тому радянські війська під головуванням спецпідрозділу КДБ СРСР без жодного пострілу зайшли в Афганістан. Прорадянський президент країни, лідер компартії Хафізулла Амін вітав вступ радянських друзів. Поганий знак трапився одразу – при посадці в Кабулі 25 грудня розбився в горах літак Іл-76 з десантом 350-го парашутно-десантного полку. Тоді загинуло 38 осіб, котрі навіть не встигли ступити на афганську землю. 27 грудня радянський спецназ узяв штурмом президентський палац і вбив Аміна та його оточення, і у державі настала анархія. Введення в країну радянської армії під приводом боротьби з моджахедами і з гаслами “дружнього братського народу” – “Афганской дружбе крєпнуть!”, “Заданіє родіни виполнім!” насправді було повномасштабною збройною агресією Радянського Союзу проти суверенного Афганістану.
Проте новий режим на багнетах СРСР теж втриматися не зміг, і незабаром вся країна стала зоною бойових дій.
“В Афганістані ми бомбили не повстанські загони і каравани, а наші ідеали. Ця війна стала для нас початком переоцінки наших етичних цінностей. Саме в Афганістані початкова моральність нації увійшла в кричущу суперечність з антинародними інтересами держави. Але невже за прозріння нам слід було платити ціною 15 тисяч молодих життів” – так написав у повісті “Загадкова війна” журналіст, учасник війни Артем Боровик.
За дев’ять років війни до Афганістану було направлено 620 тисяч радянських військовослужбовців, з них 25 відсотків – 160 тисяч – були українцями. Тоді загинуло 15 тисяч чоловік, з яких 3000 – українці. 11 тисяч осіб стали інвалідами, ще 42 тисячі отримали середні і легкі поранення, травми та контузії, котрі дають про себе знати й досі. 115 тисяч перехворіло інфекційним гепатитом, 31 тисяча – черевним тифом. Хворіли і втратили здоров’я майже всі. 8 радянських солдатів і офіцерів перейшли на бік ворога і воювали проти СРСР. 21 військовий потрапив у полон і повертатися додому відмовився – хтось залишився в Афгані, а деякі перебралися в США.
А з числа місцевого населення окупованої країни загалом, за міжнародними даними, загинуло близько 1,5 млн., або 10% афганців.
У цій війні відразу з’ясувалося, що могутність Союзу – це міф, що радянська армія, не вміла воювати без великої крові.
Сидячи в Кремлі, Леонід Брежнєв хотів в Афганістані, лише поміняти одного президента на іншого, більш лояльного до Союзу, і зробити країну своєю ресурсною колонією. І це призвело до запеклої війни, міжнародної ізоляції, до мільярдних витрат, а тисячі трун з обох боків барикад вбили довіру до держави.
“Це пам’ять, це те, що неможливо викреслити з історії України, з історії сердець наших українців, тому що війна зачепила багато наших родин”, – зазначив голова Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький на акції вшанування загиблих у Києві, на якій зібралося кілька десятків ветеранів афганської війни та їхніх родичів. Проте почуття провини від гріха пролиття невинної крові, який радянська влада прикривала червоним прапором під гучними девізами спасителів, учасники бойових дій відчувають і досі…
З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав в читальному залі Первомайської міської бібліотечної системи організована виставка –дата «Тюльпаном чорним пам’ять пророслв».
Антоніна Григоренко
