Валер’ян Підмогильний (1901-1937)
1901, 2 лютого – на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина) народився Валер’ян Підмогильний, письменник, талановитий прозаїк доби Розстріляного відродження. Свої перші пригодницькі твори видавав під псевдонімом Лорд Лістер.
Походив з бідної селянської родини. Батько Валер’яна Підмогильного завідував маєтком місцевого поміщика, помер рано. «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю», – писав Валер’ян Підмогильний. Його односельчани згадують переважно про матір письменника. Вона була звичайною селянкою, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і виділялася надзвичайною природною інтелігентністю.
Навчався юнак спочатку в церковно-приходській школі. Згодом, до 1918-го року у Катеринославському реальному училищі. Валеріан був надзвичайно здібним, вже тоді почав писати вірші і оповідання. Він вивчав іноземні мови й переклав на українську твори Дені Дідро, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.
Він був одним із організаторів літературного угруповання «Ланка», яке 1926-го переіменоване в «Марс». Сюди входили талановиті письменники Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.
Потужна літературна та видавнича діяльність сприяли популярності та авторитету Валер’яна Підмогильного. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто «участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії». Слідство сфабрикувало приналежність до «організації» Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка (Кость Котко) – загалом 18 людей. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР у березні 1935-го його засудили на десять років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, продовжував писати. 3 листопада 1937-го Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів розстріляли в урочищі Сандармох.
У творчому доробку письменника:
Оповідання
- Важке питання (1917)
- Добрий Бог (Собачий Хутір, липень 1918)
- Гайдамака (Собачий Хутір, серпень 1918)
- Ваня (Павлоград, березень 1919)
- Старець (Катеринослав, серпень 1919)
- Пророк
- Смерть
- П’ятдесят верстов
- За день
- Комуніст
- Повстанці
- На іменинах (Катеринослав, вересень 1919)
- Дід Яким (Катеринослав, вересень 1919)
- На селі (Катеринослав, вересень 1919)
- В епідемічному бараці (1920) Видання 1920 року онлайн
- Собака (1920)
- Проблема хліба (1922)
- Іван Босий (Ворзель, березень 1922)
- Син(1923)
- Військовий літун (1923)
- Історія пані Ївги (1923)
- Сонце сходить (1924)
- Третя революція (1925)
- З життя будинку (1933)
Повісті
- Остап Шаптала (1921)
- Повість без назви (1933—1934)
Романи Місто (Київ, 1928)
Левко́ Іва́нович Боровико́вський (1806-1889)
Народився (22 лютого 1806, (за іншими відомостями — 1808) в с. Мелюшки Хорольський повіт на Полтавщині у родині козака — український поет, фольклорист, етнограф. Опрацьовував фольклорні сюжети, звертався до народної поетики та ритміки. Досконало володіючи рідною мовою, поет успішно випробував у своїх творах «її гнучкість, силу і багатство». Своїми романтичними творами Левко Боровиковський довів, що українською мовою можна передавати не тільки жартівливо-смішне. Для лірико-баладної творчості Боровиковського характерні глибокі переживання, драматизм дії. В українську літературу Левко Боровиковський увійшов як визначний поет-романтик, який утвердив жанр літературної балади. Успішно розробляв він й інші жанри романтичної лірики, а також коротку байку-гумореску. Його творчий досвід у цих жанрах використали письменники наступних поколінь. Байкарська творчість Боровиковського позитивно вплинула на дальший розвиток цього жанру в українському письменстві. Творчість Левка Боровиковського — помітний крок уперед в розвитку нової української літератури.
Байкарство. Більшість байок Боровиковського присвячено побутовій тематиці, проблемам загальнолюдської моралі. Для розкриття цих тем поет бере народні гуморески, прислів’я, приказки. На основі народних прислів’їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім — своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші. Байки Боровиковського мають стислий сюжет, в них нема розгорнутої моралі як це бачимо у творчості пізніших байкарів, наприклад Л. Глібова, або й сучасників поета, скажімо, Є. Гребінки. Замість широкої повчальної кінцівки, Л. Боровиковський дає афоризм, виражений приповідкою або прислів’ям. Наприклад: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П’яному і море по коліна» («П’яний»), «Хто солодко живе, той гірко умирає» («Мети»), «На здогад буряків, щоб дали капусти» і т. д.
Леся Українка (1871-1913)
Леся Українка Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач (1871-1913) Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України. Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Творчість:
Збірки: «На крилах пісень» (1893) «Думи і мрії» (1899) «Відгуки» (1902)
Інші твори: перший вірш «Надія» (1880) вірші «Конвалія» і «Сафо» поезія «Contra spem spero!» (1890) драма «Блакитна троянда» (1896) драматичну поему «Одержима» (1901) драматична поемі «Кассандра» (1907) драма «Руфін і Прісцілла» драматична поема «Бояриня» поема «Оргія» драма «Камінний господар» драма «Лісова пісня»
оповідання «Така її доля»і «Святий вечір»
казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик» повісті «Жаль» і «Приязнь»
передсмертна повість «Екбаль Ганем»
