11 квітня Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів — пам’ятна дата, що відзначається громадськістю в Україні на честь події, яка мала місце 11 квітня 1945 року, коли в’язні концтабору у Бухенвальді почали повстання проти гітлерівців.
Організація нацистських концентраційних таборів розпочалась у 1933 р., коли до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. Він проголосив програму «оздоровлення нації». Її суть полягала у знищенні політичних противників нацистів, «неповноцінних» народів (зокрема євреїв і циган), представників деяких релігійних громад, окремих «фізично або психічно неповноцінних людей». Для виконання цієї програми спочатку в самій Німеччині, а згодом і в окупованих країнах створювали так звані «табори смерті».
Урядом нацистської Німеччини протягом 1933—1945 рр. було організовано близько 5 тисяч концентраційних таборів. Серед найбільш сумнозвісних: Бельзен (північна Німеччина), Бухенвальд (центральна Німеччина), Дахау (Південна Німеччина), Майданек (Польща), Собібор (Польща), Треблінка (Польща).
Слов’янські народи також визначалися нацистами «расово неповноцінними», тому на території їхніх країн, захоплених нацистськими військами та їхніми союзниками, проводили політику боротьби проти «неісторичних народів». Зокрема, створювали мережу місць примусового утримання військовополонених і цивільного населення.
Сучасні дані про загальну кількість нацистських концентраційних таборів на території України різняться.
Однак, достеменно, відомо, що в Україні діяли концентраційні табори, для яких було характерно: повна ізоляція в’язнів, реєстрація утримуваних і запровадження спеціального одягу та системи розпізнавальних знаків і номерів, охорона військами СС (воєнізованого формування гітлерівської партії), використання праці ув’язнених головною службою господарчого управління СС. Встановлено, що на території сучасної України діяло 2 концентраційні табори – Сирецький у Києві, Янівський – у Львові.
Решту концентраційних таборів визначають як випрано-трудові табори, що підпорядковувалися комендатурі СД (служби безпеки гітлерівської партії). Виправно-трудові табори відрізнялися особливо жорстоким режимом для утримання полонених, час перебування тривав від 21 до 56 днів, у більшості випадків ув’язнені помирали або ж були відправлені до концентраційних таборів.
Діяли на теренах України і гестапівські тюрми – місце попереднього ув’язнення й утримання підлеглого населення з політичних мотивів із застосуванням до ув’язнених дій виняткової жорстокості, катувань, вбивств.
Чисельними були табори для військовополонених, у яких утримували захоплених у полон військових та партизан. Окремо діяли шталаги – для рядового та сержантського складу, а також офлаги – для офіцерів. Функціонували збірні і пересильні пункти для військовополонених – дулаги.
У межах Трансністрії – адміністративно-політичної одиниці на південно-західній Україні, (яку німці на підставі договору в Бендерах від 30 серпня 1941 року віддали під тимчасову румунську цивільну управу) масовими були гетто – частина міста, виокремлена для проживання євреїв. На території гетто, або ж поблизу організовували табори примусової праці для євреїв – підпорядковані керівництву поліції й СС, у таборах перебували виключно особи єврейської національності, яких використовували для праці на важких роботах.
Одним із найбільших повітів губернаторства Трансністрія вважався Голтянський повіт, розташований на сході Трансністрії. Адміністративним центром цього повіту стала Голта, одна з трьох частин м. Первомайська. До Голтянського повіту входили : правобережна частина Первомайського району, Кривоозерський, Доманівський, Врадіївський та Любашівський райони.
Румунська окупаційна влада видала інструкцію «Про організацію праці і проживання в гетто м. Голта», у якій представникам єврейської національності заборонялося пересуватися по містечку без спеціального службового дозволу, а вночі взагалі заборонялось покидати територію гетто. Всі євреї в примусовому порядку мали носити зірку білого кольору, яку пришивали на одязі в області грудей і спини. Євреї отримували «робочий номер», охоронці із жандармерії повинні були час від часу вказувати номери «погано працюючих жидів». За невиконання інструкції «Про організацію праці і проживання в гетто м. Голта» євреїв у більшості випадків розстрілювали.
Водночас, румунський уряд вів боротьбу із циганським населенням. Із Румунії, а також території Бессарабії й Буковини протягом 1942 року депортували до Трансністрії в «табори Побужжя» близько 12 тисяч кочових і 13 тисяч осілих ромів, яких як і євреїв масово розстрілювали.
За офіційними даними в Україні нацисти та їхні союзники закатували в таборах і тюрмах та позбавили життя у ході масових знищень людей до 6-ти мільйонів осіб мирного населення і 1 млн. 600 тис. військовополонених. На Нюрнберзькому процесі 1945-1946 рр. систему гітлерівських концтаборів засуджено як прояв антилюдяності. Це один із найбільших злочинів, вчинених проти людства у ХХ столітті.
Оксана Дорошенко
методист Первомайської міської централізованої бібліотечної системи,
член Національної спілки краєзнавців України.