Галина Педченко, декілька слів до поетичного портрету.
Земне буття людини не є безкінечним, кожному Господь Бог і Доля відміряли свій час на життя. У грудні минає рік як пішла у вічність талановита поетеса, культурно-громадська діячка, витончена жінка – Галина Данилівна Педченко.
Маю надію, що і біографію і творчий доробок поетеси, ще буде вивчено і вдячні спадкоємці напишуть про неї десятки публікацій краєзнавчого, літературного, наукового характеру.
Народилася Галина Данилівна Педченко в селі Лиса Гора 16 (з її слів 18 ) грудня 1927 року в родині Бондаря Данила. У 1930 році переїхала в м. Первомайськ. У період репресій середини 30-х років сім’я об’їздила всю Україну, а в 1939 році опинилася в Киргизії, в м. Таш-Кумир, де і провела перші воєнні роки. Навчалася у залізничному технікумі, у 1945 році закінчила школу радистів. До 1954 року жила і працювала радисткою в горах Тянь-Шаню, потім разом з чоловіком, сином та донькою повернулась в Лису Гору. З 1970 року пов’язала своє життя із м. Первомайськом.
Як поетеса дебютувала у літературному об’єднані при редакції газети «Прибузький комунар». Робітниця міськпобуткомбінату Г.Д. Педченко прийшла в літературу із віршами патріотичного звучання, у яких була чітко виражена сюжетна лінія з ліричним героєм, який любив свій край і свою країну. Перші тексти російською мовою пронизані простотою і звичайною життєвою істинною про побут, реальність і мрії повоєнного покоління і гарним цьому доказом є вірш «Серый жакет», який вперше з’явився на шпальтах місцевої газети у 1978 р.
З часом характерною рисою творчості Галини Педченко стануть посвяти. Перелік поезій, що присвячені конкретним людям, які в той чи інший період життя її оточували або ж були відомими широкому загалу виражають її стиль. Авторка в однаковій мірі легко і невимушено писала посвяти відомим радянським співакам, кіноакторам, письменникам, а також своїм близьким, рідним, подругам, колегам, знайомим. Людина, її почуття і переживання є ключовими у ліричному спадку Галини Педченко.
Активно до творення помісної літератури поетеса долучилася у кінці 70-х на початку 80-х років. Жана Руських, Людмила Мартинова, Тетяна Чеброва, Тетяна Локтіонова, Валерія Джулай, Юліан Левчук, Борис Брушин, Микола Смєлов були першими слухачами і критиками творчих доробків один одного і Галини Педченко.
Вже у 1979 році, головний редактор «Прибузького комунару», оцінюючи її творчість написав: «Хочеться добрим словом згадати Галину Педченко, яка ось вже на протязі декількох років віддається поетичній творчості. У ряді її віршів читачі знайдуть гаряче биття доброго людського серця, яке автор віддає людям. Пише вона про осінь, чи про громадянський обов’язок людини – обов’язково пронизує свої вірші авторським теплом, і тому звучать вони схвильовано, викликають певний резонанс в серцях читачів – любителів віршованого слова». І не дивлячись на те, що через декілька років буде 40 літ цим рядкам, вони не втратили актуальності, адже справжнє зберігає цінність надовго.
Під впливом подруги, талановитої, але, нажаль, забутої і неоціненої поетеси Валерії Джулай, Галина Данилівна почала писати тексти українською мовою. У 1980 році з’являється вірш у якому сплелися пейзажна, автобіографічна і громадянська тематика «Над Бугом».
Тиша комаром дзвенить
Над Бугом,
Задрімала Бабина скала…
Через грім війни та регіт бурі
Я до тебе місто знов прийшла.
За життя Галина Данилівна Педченко створила і видала шість поетичних збірок: «Вітрякові крила», «Злива», «Сльоза Купави», «Намалюй мені сонце», «Серце на долоні», «Калиновий вітер». Кожна з яких має індивідуальне обличчя. Її спадщина передана наступним поколінням – це життя у 90 роках, це доба в одній людині, це світогляд українки закарбований у слові.
Оксана Дорошенко
